– У тебе двійок сьогодні не було?

– А ти до вчительки підійшов, домовився переписати?

– А ти тепло одяглась?

– А ти поїла? А суп?

 

Схожі питання рикошетом сиплються щодня на дітей. І як результат, діти звикають до того, що їх запитують. І нічого не можуть чітко розповісти самі, з власної ініціативи (немає звички). Чекають, що запитають 15 раз і залишиться тільки кивнути в потрібному місці: ти хочеш в цей гурток? А в той? В театр? На концерт? В музей? Ти відчуваєш ось це? А, може, це?

Тож, якщо я цікавлюся життям моїх дітей і хочу багато про них знати, що мені робити для того, щоб вони мені хоч щось розповідали? Причому не односкладово і скупо, а розгорнуто, вільно і цікаво.

Діти – імітатори. Якщо ви хочете знати про їхнє життя, розповідайте про своє. Розгорнуто, вільно і цікаво. Звичайно, з огляду на вік дитини. Що ви їли, кого зустріли, чого ви боїтеся, що вам здається красивим, а що огидним, як ви ставилися до цього 20 років тому і як ставитеся зараз, про що ви подумали і що відчули, коли…

 

Робіть це регулярно, щодня, і не чекайте від дітей ніякої відповіді. І побачите, що вийде.

 

На основі тексту психологині Катерини Мурашової.

 

Джерело – НеБийДитину 

Ілюстрація – Pascal Campion