“Під час гри в дитячому садочку малеча влаштувала купу малу, і Мартін, хлопчик 2,5 років, випадково налетів на дівчинку, яка без явної на те причини почала голосно плакати. Мартін хотів узяти її за руку, але, коли вона відсунулася, просто поплескав по плечу.

Проте дівчинка продовжувала плакати, і Мартін, відвернувшись від неї, закричав: “Припини! Ану перестань!”. Він знову і знову повторював свою вимогу, щоразу голосніше й наполегливіше. Коли Мартін іще раз спробував її заспокоїти, злегка поплескавши по спині, вона знову відсторонилася. Тоді він вишкірив зуби, як розлючений пес, і зашипів на заплакану дівчинку.

Намагаючись утішити дівчинку, він поплескав її по спині, але поплескування так швидко переросли в удари, що Мартін навіть не помітив, як почав щосили бити її по спині, не звертаючи уваги на відчайдушні крики своєї мимовільної жертви.”

Ця неприємна сутичка слугує прикладом того, як насильство в сім’ї – побиття, спотворює природну схильність дитини до емпатії. В ході експерименту вчені слідкували за поведінкою двох груп дітей, де перша група страждала від домашнього побиття, а друга – ні. Обидві групи дітей були з бідних родин, які мали високий рівень стресу.

Отже, група дітей, які виховувались без фізичних покарань, відгукувались на дистрес того, хто був поруч, і виявляли турботу, сум або емпатію. Десь у такому вигляді:

“Дженні підійшла до малюка, який плакав і стала пригощати печивом. Вона всюди ходила за ним і сама почала рюмсати. Потім вона спробувала погладити його по голові, але він вивернувся… Хлопчик заспокоївся, але Дженні й далі мала стурбований вигляд. Вона продовжувала приносити йому іграшки, гладити по голові і плечах”.

Реакція дітей, які страждали від насильства в сім’ї, була кардинально інакшою: вони зовсім не виявляли турботи. Замість цього плач малечі викликав у них страх чи лють, або ж вони, так само як і Мартін, накидались на дітей з кулаками.

 

Текст на основі книги психолога та доктора філософії Деніела Ґоулмана “Емоційний інтелект”.

 

Джерело – НеБийДитину