Психологія

Як навчити дитину чути вас з першого разу

Буває говориш щось дитині, просиш зробити, а вона тебе не чує. Хоч і ствердно кивала в момент розмови. Знайомо? Отже, ось алгоритм, як привчити дитину чути з першого разу (і є велика ймовірність, що цей навик збережеться і в дорослому житті):

1. Насамперед треба переконатися, що вас уважно слухають

Помічали, як маленькі діти привертають увагу дорослих? Вони буквально руками беруть за обличчя дорослого і повертають голову до себе. І відпускають руки, коли зоровий контакт встановлено. Цьому варто повчитися у них). Не обов’язково вдаватися до такої важкої артилерії, буде достатньо привернути до себе увагу доторком або просто встановити зоровий контакт. Також допомагає звернення за іменем.

2. Переконайтесь, що дитина дійсно вас слухає

Слухати і чути – це геть різні поняття. Можливо дитина і повернулась до вас, і дивилась в очі і навіть кивала та казала “так-так”. Але могла зовсім не слухати. Перепитайте: “Ти мене почув(ла)? Про що я тебе попросив(ла)?”.

3. Домовтесь про наслідки

Щоб навчити слухати з першого разу, треба казати один раз. Вказуйте на наслідки. Наприклад, якщо ви перете і попросили дитину принести брудні речі,а вона вас не “почула”, то буде прати речі самостійно і т.ін.

 

УВАГА! (Дуже важливі доповнення до цього алгоритму)

! Треба насамперед вчити дитину власним прикладом. Тобто треба обов’язково чути дитину з першого разу.

! Вимоги до дитини мають співставлятися з її віком. Наприклад, нечесно вимагати “щоб через 10 хвилин було все прибрано”, якщо дитина ще не вміє визначати час і його плинність.

! Ні в якому разі не застосовувати третій пункт без перших двох. Це негуманно.

! Наслідки мають бути саме наслідками, а не шантажем. Тобто тим, що природнім чином настане після – “якщо ти не прийдеш за стіл, то залишишся голодним”. А от “якщо ти не прийдеш за стіл, то я виллю суп тобі на голову” – шантаж і навіть погроза.

 

Текст на основі книги психолога Анни Бикової “Самостійна дитина або як стати “лінивою мамою”

 

Джерело – НеБийДитину 

Ілюстрація – Keith Negley